Вітання учасникам конференції. Статті науковців

Любі й дорогі наші діти!

Шановні колеги!

Допитливі читачі!

Всі ми з вами є авторами, укладачами й учасниками нашого яскравого і неповторного життя. Ви, мабуть, неодноразово запитували себе: “А кому ми цьому завдячуємо?” Звичайно — батькам та старшому поколінню, які є виходцями ХХ століття. Воно запам'яталось їм, з одного боку — як багатогранне, з іншого — трагічне. У кожній родині збереглись певні джерела цієї епохи: фото, листівки, усні оповіді про події жахливої Другої світової війни. Вони надовго врізались у нашу свідомість та пам'ять і передаються все з новою силою від покоління до покоління, кожне з яких, з одного боку, намагається зрозуміти перебіг і з'ясувати, що пережили наші попередники; з іншого — знайти нові факти й переосмислити події не одного десятиліття.

Тому, ми з вами є учасниками обласної конференції учнівської молоді «Друга світова війна: людський вимір та уроки історії», яка проводиться на виконання Указу Президента «Про заходи з відзначення у 2015 році 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни», листа Міністерства освіти і науки України «Щодо заходів з відзначення у 2015 році 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни». Її метою є активізація роботи, спрямованої на формування у молодіжному середовищі шанобливого ставлення і поваги до ветеранів війни та нинішніх захисників Вітчизни.

До збірника увійшли кращі родзинки творчості нашого учнівства. Зігріває душу і виникає сподівання на їх достойне майбутнє.

Ми пам'ятаємо, цінуємо, пишаємось, долучаємо, розповсюджуємо. І вони, в свою чергу — ідуть нам назустріч — з відкритими і яскравими вогниками в своїх очах!

З повагою, в.о. ректора ДоноблІППО                          О.О. Лаврут

УСНА ІСТОРІЯ В КОНТЕКСТІ ВИВЧЕННЯ

 ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Темірова Н.Р.

 завідувач кафедри спеціальних галузей 

історичної науки Донецького національного університету, 

доктор історичних наук, професор

Англійський історик і філософ Р.Коллінгвуд, розмірковуючи про призначення історичної науки у славетній праці «Ідея історії», висловив таку думку: «... цінність історії полягає в тому, що вона показує нам, що людина зробила, а отже, й вчить нас, що таке людина» [1, с.65.]. Отже, історія постає як процес самопізнання людства. А хто за саму людину, учасницю певних подій і процесів, може розповісти про саму себе, а, отже, і про всіх нас. Тому невипадково останніми роками українські науковці все частіше використовують у власних дослідженнях не лише документальні джерела, а й записані усні свідчення очевидців, учасників певних подій. Це пов’язано не лише з прагненням розширити джерельну базу робіт, а й з намаганням дещо відійти від усталеного методу вивчення історії, коли на перший план висувається масштабна подія і втрачається з поля зору пересічна людина. Повернути історію до людини, показати її життя крізь призму загальних подій – актуальна проблема сучасної науки. Цілком очевидно, що для подібних досліджень виникає необхідність збору усних свідчень, опрацювання методів роботи з ними.

Першою країною, де усна історія отримала помітне академічне визнання, були Сполучені Штати Америки. У 1948 р. в Колумбійському університеті був створений Дослідницький центр вивчення усної історії, який очолив Аллан Невінс. У Західній Європі усна історія як самостійний академічний напрямок з’явилася в 1960-х рр. Зокрема, у Великобританії найбільш відомим дослідником усної історії став Пол Томсон, автор книги «The Voice of the Past» (1978), ініціатор створення першого спеціалізованого журналу «The Journal of the Oral History Society». Про набуття серед науковців популярності цього напрямку свідчить проведення з 1976 року Міжнародної конференції з усної історії. А 1996 р. по завершенні її ІХ зібрання було оголошено про заснування Міжнародної асоціації усної історії (МАУІ).

В Україні усна історія почала набувати популярності з початку 1990-х рр. Проте вже двома десятиліттями потому вона стала не тільки поширеним методом збору історичної інформації, але й важливим джерелом для аналізу найширшого спектра питань, зокрема драматичної історії Другої світової війни. Це стало можливим завдяки відходу від принципів наукового дослідження, характерних для колективістської ідеології радянської епохи, внаслідок чого зросла увага до особи як носія важливої інформації [2]. Усна історія важлива не лише з точки зору історичної правди або засобу політичної діяльності, але як цінне джерело інформації про шляхи формування соціальної пам’яті.

Особливого значення метод усної історії набуває в процесі опрацювання історії Другої світової війни. Люди, які пережили ту страшну подію, є носіями унікальної інформації. Усні свідчення мають величезне значення для дослідження історії Руху Опору, життя в тилу, воєнної та повоєнної повсякденності, Холокосту, остарбайтерів і багатьох інших аспектів цієї трагічної війни [3, с. 78]. Дані цього джерела дозволяють протиставити офіційній історії війни особисті трагедії, поламані долі людей. Вони переважно стосуються життя простих людей за умов окупаційного режиму. Такі дослідження особливо цінні в контексті набуття іншого звучання дати завершення Другої світової війни в Європі – як дня пам’яті. Не випадково 70-літня річниця цієї події пройшла під гаслом «Пам’ятаємо – перемагаємо». У цьому вислові сконцентрований глибокий сенс знання минулого – знати про трагедію останньої світової війни, щоб не допустити її в майбутньому. Адже війна – це завжди трагедія.

Усноісторична практика в Україні доволі міцно інтегрована в міжнародні ініціативи, про що свідчить участь науковців у численних міжнародних конференціях (у тому числі у заходах Міжнародної асоціації усної історії), спільних дослідницьких, публікаційних, музейних, виставкових та освітніх проектах. Прикладом може бути Міжнародний проект біографічної документації рабської та примусової праці. До його реалізації долучилися науковці з 27 країн. Інтерв’ю проводилися в Україні, Польщі, Білорусі, Росії, Чехії, США, Ізраїлі, інших державах. [4]. Чи не найбільшим виданням «усних історій» останніх років стала збірка свідчень осіб, які пережили нацистську окупацію на території Донбасу. Укладачами виступили Таня Пентер (Гамбург, ФРН) та  Дмитро Титаренко (Донецьк). У виданні подано фрагменти інтерв’ю. Акцент зроблено на характерних рисах повсякденного життя пересічної людини в період війни, стратегіях виживання, взаєминах з окупантами, сприйнятті воєнного часу [5].

Як приклад реконструктивного перехресного аналізу усних історій і їхнього використання в процесі написання монографічних праць назвемо дослідження української дослідниці Т.Пастушенко [6]. Вона запропонувала аналіз усних історій з метою вивчення особливостей вербування та етапів примусової депортації цивільного населення Київщини на роботу до нацистської Німеччини, специфіки соціально-правового становища остарбайтерів, а також їхніх «способів виживання» в неволі.

Серед найрезонансніших міжнародних проектів назвемо проекти збору документальних свідчень про долі людей у роки Другої світової війни (німецький фонд «Пам’ять, відповідальність та майбутнє») і проект «Жіноча пам’ять» (центр ґендерних студій у Празі). Багато індивідуальних усноісторичних проектів українських дослідників отримують фінансову підтримку міжнародних фондів та інституцій, таких, як Американська рада наукових товариств (ACLS), фонд Ґерди Генкель (Gerda Henkel Stiftung), фонд «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» тощо. Наразі здійснюється польсько-німецько-український проект «Історія починається в родині…», до якого можуть залучитися молоді люди віком 18-19 років [7]. У процесі його реалізації передбачено зосередити увагу на проблемах пам’яті про Другу світову війну з особливим акцентом на нацистських злочинах. 

Отже, усноісторичні практики міцно увійшли у вітчизняний дослідницький простір. Вони сприяють акумуляції інформації особистісного виміру. Водночас професійні історики розуміють високий рівень суб’єктивності даної інформації. Вона може долучатися до дослідження лише в композиції з іншими історичними джерелами, проте додає уявленням про минуле людського виміру, адже історія, передусім, – історія людей.

Джерела та література:

1.  Колінгвуд Р. Дж. Ідея історії / Пер. з англ. О. Мокровольський. – К.: Основи, 1996. – 615 с.

2.  Пастушенко Т. Метод усної історії та усноісторичні дослідження в  Україні // Історія України. – 2010. – №16/17. – С.10–15.

3.   Томпсон П. Голос минулого: усна історія. - М .: Весь Світ, 2003. - 368 с. 

4.  Плато А. Міжнародний проект біографічної документації рабської та примусової праці  // Схід /Захід. Історико-культурологічний збірник Вип. 11–12 / Ред. В. Кравченко, Г. Грінченко. – Харків: ТОВ «НТМТ»,  2008. – С. 345–349.

5.   Досвід нацистської окупації в Донбасі: свідчать очевидці / Авт.-упоряд. Д. Н. Титаренко, Т. Пентер. - Донецьк: Світ книги, 2013. - 465 с.

6.  Пастушенко Т.В. Остарбайтери з Київщини: вербування, примусова праця, репатріація (1942–1953). – К.: Інститут історії України, 2009. – 284 с.

7.   Підстави для Свобода Міжнародної неурядової організації [Електронний ресурс]. -  Режим доступу: http://www.iofc.org/foundations-for-freedom#sthash.ioSUVdJF.dpuf

«И вот кончились минуты этой мирной... тишины»: Шкільні твори про пережите в роки Великої Вітчизняної війни як історичне джерело

Бистра М.О.,

доцент кафедри історії України Донецького національного університету, кандидат історичних наук

Останнім часом через зміну методологічних підходів у історичній науці на пострадянському просторі серед дослідників зростає інтерес до історичних джерел особового походження [1, 2]. Вони несуть на собі виразний відбиток індивідуальності автора, його особистісного розуміння і бачення світу, ставлення до описуваних подій і тому дозволяють розкрити такі аспекти історичних подій, які залишалися поза увагою традиційної історичної науки. Зокрема, у них закладена інформація соціально-психологічного рівня, які відсутня в інших видах джерел [3, с.413]. Тому шкільні твори на тему „Що я пережив(ла) в роки Великої Вітчизняної війни” являють собою важливе джерело особового походження з історії воєнного часу, воєнного дитинства, історії повсякденності.

У статті на основі аналізу історичних джерел – спогадів про воєнне дитинство, написаних з нагоди другої річниці перемоги над нацистською Німеччиною, ми спробуємо реконструювати емоційні переживання дітей, пов’язані з екстремальним досвідом життя в умовах війни. Твори були написані російською мовою, з метою збереження неповторного авторського стилю всі цитати будуть подаватися мовою оригіналу.

Всього до аналізу було залучено 22 твори учнів 6-8-х класів шкіл м. Костянтинівка Донецької області, з яких 16 дівочих і 6 написаних хлопцями [4]. Роботи відбиралися методом простого випадкового відбору. Головну увагу при аналізі приділялося не аналізу описаних школярами подій, що часто повторювалися із твору у твір, а тому як вони згадують і описують свій досвід.

Оскільки важко встановити ступінь участі вчителя та інших дорослих у написанні творів, будемо виходити з того, що діти робили це достатньо самостійно. Хоча важко уявити, що діти не були проінструктовані вчителем про основний напрямок змісту твору. Про це свідчить те, що більшість творів містять кілька смислових блоків: 1) початок війни і зміни у житті; 2) входження у місто ворожих військ, початок окупації; 3) злочини окупантів і власні переживання; 4) звільнення міста і налагодження мирного життя. Між тим, у кожного автора твору під час опису подій виникали власні асоціації, що були обумовлені досвідом і особливістю сприйняття дійсності. Наприклад, учениця 8 класу жіночої середньої школи м. Костянтинівка Бехтер побудувала свій твір на контрасті, що стосується стану рідного міста: „Город имел непривлекательный вид: над взорванными заводами поднимались высокие одинокие черные трубы, как призрак смерти” [4, арк. 55]. А коли місто було звільнено від окупантів: „Теперь я стала жить какой-то особенной жизнью, в моем городе для меня все было новым и прекрасным” [4, арк. 55 зв.].

Учениця 6 класу Ю. Рижкова власні враження побудувала контрасті світла і пітьми: «Фашисты закрыли нам свет солнца» [4, арк.79 зв.]. А день звільнення в неї виглядає так: „Но вот наступил долгожданный день в 1943 г… для нас солнце снова засияло” [4, арк.79 зв.].

Учениця 8 класу Курлапова пов’язала початок війни з домашнім затишком, щоб був назавжди зруйнованим: „И вот кончились минуты этой мирной бытовой тишины” [4, арк. 52 зв.].

Проведений аналіз робіт дозволяє зробити стверджувати, що переважні більшість робіт будувалася навколо поняття „щасливе радянське дитинство, перерване війною” і „повернення до щасливого дитинства після звільнення”. Щасливе дитинство школярі за радянською традицією тісно пов’язують з можливістю навчатися. Майже у кожному творі є згадка про те, що з приходом окупантів не можна було ходити до школи („В этот год я не могла учиться в школе, потому что немецкое правительство вовсе не ображало внимания на советских детей...” [4, арк. 139 зв.], а зі звільненням – діти знов почали вчитися („Потекли веселые и радостные дни. Мы стали ходить в школу”) [4, арк.164].

Аналіз творів дозволяє зрозуміти індивідуальні і колективні уявлення про „чужих” та „своїх” реконструювати осмислення ними воєнної дійсності. „Чужі” були представлені у письмових роботах як „немцы», «фашисты», „враги”. Цікаво, що частіше підлітки називали окупантів «немцы» (91 згадування), ніж „фашисти” (23 згадування). Це говорить про те, що молодь не бачила між цими поняттями великої різниці, а отже і всіх німців вважала фашистами. Хоча це входило у протиріччя з офіційною позицією влади. На довгі роки у дитячій свідомості утвердився негативний „імідж” німецької культури і мови, зокрема. У Донбасі повоєнного періоду зафіксовані були чисельні випадки, коли учні не хотіли вивчати німецьку мову, хоча до війни вона була однією з найбільш „популярних” іноземних мов у країні.

Заслуговую на увагу є і інші терміни, які використовували учні для позначення ворога, хоча вони не так часто зустрічаються, але є дуже емоційними: „немецкие нахалы», „фрицы”, „немецкие изверги”, „варвары”, „подлые, мерзкие захватчики”. Така емоційність в описанні образа ворога певною мірою давала психологічну разрядку авторам, а також укріплювала віру у правомірність боротьби з окупантами як втіленнями зла.

Для позначання „своїх” у творах учні часто використовували узагальнюючі терміни: „наши”, „родные», „красне”, а також конкретні поняття „мать”, „отец”, „брат”, „сестра”, „Сталин”, Молотов” тощо. Абсолютно всі школярі згадують рідних як учасників подій, власній долі та долям близьких у творах приділено велику увагу. Водночас, таким традиційним для радянської людини „соціальним батькам” як Ленін (1 згадування), Сталін (5 згадувань), Молотов (4 згадування) відводиться незначне місце, згадуються вони тільки у роботах кількох підлітків. У період апогею культу особи Сталіна лише в 2 з 22 робіт міститься подяка за звільнення на його адресу: „Со слезами на глазах матери воинов благодарили за освобождение от фашистского ига Великого Сталина…” [4, арк. 356]; „Слава Великому учителю товарищу Й. В. Сталину за наше счастливое детство!” [4, арк.79 зв.]. Причому остання цитата – це не щирі слова від серця, а штамп, який, можливо, потрапив до твору під впливом вчителя.

Натомість найбільш ж авторитетними в роки війни „соціальними батьками” для школярів стали „родные красноармейцы со звездочками на пилотках”, „Красная Армія” (53 згадування), з ними і пов’язується визволення рідного міста від нацистів, повернення щасливого дитинства. („Слава Героической Красной Армии, вызволевшей нас от неметкого ярма и возвратившей нам счастье и учебу!”) [4, арк.79 зв.]. Причому поняття „рідний” і „червоноармєйць” у творах тісно переплітаються („Сколько радости. В город начали приезджать наши братья, отцы-воины”) [4, арк.126]. Це наочно демонструє, що попри пропаганду для підлітків більшим авторитетом став не уславлений у фільмах і піснях вождь, а конкретний солдат (іноді батько чи брат), що захистив їх від загарбників. На довгі роки соціальним ідеалом стає воїн-червоноармієць, військовий. Це вплинуло навіть на моду повоєнних років [5, c. 256].

Таке співвідношення сюжетів у творах, з одного боку, пояснюється віковою категорією авторів (залежність від рідних, романтизм), а з іншого – яскраво свідчить про ієрархію особистісних цінностей підлітків, які попри деформацію ціннісних орієнтирів у тоталітарному суспільстві залишалися цілком „нормальними”, раціональними.

Аналіз шкільних робіт також дозволяє виявити найбільш розповсюджені емоційні переживання дітей під час війни: страх (”Серце мне будто подсказывало, чого то ожидало недоброго, злого и страшного”) [4, арк. 54 зв.], туга за рідними („...моему отцу пришла повестка...он уехал на фронт. Я ходил целыми днями думал об отце”) [4, арк. 57 зв.], розгубленість („Весь день люди ходили задумчивые, никто не смеялся”) [4 арк. 57 зв.], туга („После занятия немцами города, потянулись томительные, полные несчастья и горя дни”) [4, арк. 56.], гнів („Когда мы услухали о нападении врагов, вся наша семья ходила по двору, сжимая кулаки”) [4, арк. 59.]), надія, віра у перемогу („Ничего, скоро война закончится, немцу здесь не бывать...”) [4, арк. 52 зв.], радість з приводу перемоги („Какой радостью было охвачено мое сердце... „) [4, арк. 55 зв.].

Не варто забувати, що школярі описували все пережите вже після того, як війна закінчилася. Тому деякі сюжети у творах цілком можуть бути навіяні пропагандою. У творах знайшли відображення чисельні штампи радянських часів. Тим не менш, ця обставина не робить описи дитячих переживань менш вартісними, оскільки дозволяє краще зрозуміти емоційний стан покоління „дітей війни”. До того ж, іноді у спогадах школярів є цілком неочікувані слова: „В городе стало безвластие, все тянули хлеб, кукурузу и все, что попадало под руки. На второй день вступили немцы” [4, арк.147 зв.].

Отже, аналіз шкільних творів дозволяє виявити найбільш розповсюджені переживання дітей у роки війни, їхнє сприйняття воєнних подій, симпатії та ідеали. Дитячий погляд на війну, хоч і відкоригований тогочасною пропагандою, демонструє значний рівень самостійності поглядів покоління „дітей війни”, їхні раціональність і гуманістичність. Разом з тим апелювання до стереотипів свідчить про обізнаність у системі моральних цінностей радянського суспільства воєнної доби.

Використані джерела та література

1.           Коляструк О. А. Історія повсякденності як об’єкт історичного дослідження: історіографічний і методологічний аспекти / О. А. Коляструк. – Х.: Основи, 2008. – 112 с.

2.           Удод О. А. Історія повсякденності як методологічна проблема / О. А. Удод // Доба. – К., 2002. − № 3. – С. 6–18.

3.           Історичне джерелознавство: Підручник/ Я. С. Калакура, І. Н. Войцехівська, С. Ф. Павленко та ін. – К.: Либідь, 2002. – 488 с.

4.           Державний архів Донецької області, ф. 2258, оп.1, спр.2, 356 арк.

5.           Мода. ХХ век: развитие модных форм костюма / Е. А. Косарева ; Санкт-Петербургский гос. ин-т технологии и дизайна, Северо-Западный ин-т печати. – СПб. : Петербургский ин-т печати, 2006. – 465 с.

Повсякденне життя населення Донбасу в роки Другої світової війни: аналіз джерел особового походження 

Літвінюк О.В.
аспирант кафедри спеціальних галузей історичної науки 
Донецького національного університету

Яким би не був інтерес до офіційних документів, навряд чи можна розкрити повсякдення у повному обсязі тільки за ними. Заглибитися у побутовий світ людини, відкрити внутрішню картину історичних подій дають змогу інші свідчення – документи особового походження: листи, щоденники, спогади, фольклор тощо.

Першу групу особових джерел складають мемуари, спомини, щоденники. Вивчаючи мемуари та спомини, необхідно постійно мати на увазі, що вони відображають особистість людини та історичну свідомість суспільства в момент їх написання, а не під час подій, що описуються.

Найбільша кількість мемуарів була написана в 1960-1970-х рр. Колишні фронтовики і партизани писали спогади про Велику Вітчизняну війну по велінню душі або прагнучи залишити свою працю для підростаючого покоління, а також за ініціативою істориків, за закликом Комуністичної партії, до чергових роковин Великої Перемоги і ювілейних дат.

Мемуари проливають світло на буденне, духовне життя. Прикладом цього може бути праця Васильєва А. «Раздумья о времени и о себе» [1]. В мемуарах Васильєва життя самого автора відкривається на фоні життя країни, в  його розповіді можна знайти свідчення про рівень освіти, культури, матеріальний рівень життя.

Велике значення представляють спогади інтелігенції, студентства. Зокрема це збірка «Память. Воспоминания работников Донецкого Національного университета о Великой Отечественной войне» [2], мемуари радянського письменника Гроссмана В.С «Жизнь и судьба» [3], «За правое дело» [4], який починав трудову діяльність, по своїй першій спеціальності — хіміка, саме на Донбасі.

Ось наприклад спогади вчителя сільської школи с. Серебрянка: «Мы, учителя, жили в то время в условиях сложнейшего быта. Зарплату свою отдавали на военные нужды. Довольствовались же мы тем, что имели с огорода и домашнего хозяйства. Многие работы в этой области для меня были сносными. Но буквально удручала необходимость толочь просо, чтобы получить пшено. Сам по себе процесс физически не трудный, но длинный и нудный» [5].

Дуже багато розвідок було зроблено єврейськими закладами. Так агентство єврейських новим проводило збір спогадів і на Донбасі [6]. Найбільший інтерес становлять свідчення єврейки, яка під народилася і проживала в Донбасі, Лаури Шовкуненко. Ось уривок з її розповіді: «Грабили все. Но, конечно, в основном, свои. Немцы, те отбирали драгоценности, которые находились у людей, когда уже их забирали окончательно… Они хранили их в платочках и в мешочках. А грабили, в основном, местные. Ну, и мы тоже иногда туда ходили… Брали книги. Тетрадей не было. На чем-то ж нужно было нам писать…» [7].

Особливу увагу привертає видання під редакцією Кічика А. Г. «Не стигне пам’яті слід» [8]. Зібрані у цій збірці розповіді цікаві саме своєю тематикою, в них не має фактів про героїчні подвиги, бойові дії, проте дуже глибоко описане побутове життя, суспільні настрої, духовні переживання. Є спогади і про культурне життя в регіоні: «Однажды прошел слух, что в школе выступает молодая девушка, которая под гитару поет песни, написанные уже в период войны… Так, мы впервые в период оккупационного периода услышали две песни военных лет «Давай закурим», «В землянке». … Артисты оперного театра, которые остались в годы оккупации, в целях заработка выезжали по несколько человек в районные области. Как-то небольшая группа посетила и наше село… Один из артистов карандашом на зубах, как на ксилофоне, исполнял неаполитанские песни» [9].

Особливу категорію споминів складають свідчення дітей. В обласних архівах Донецької та Луганської областей у відповідних фондах зберігаються твори учнів на тему «Що я пережив під час окупації» [10], проникнуті духом того часу, почуттями і переживаннями маленьких авторів та їх родин. Ось що пише учень 7-го класу Маріупольської загальноосвітньої  школи №1: «Ужасное творилось в городе. Население не выходило из домов, и все старались, как бы закупориться где-нибудь. Люди не шли на работу к немцу. Немцы часто делали облавы на население и забирали под стражу. Питались кто чем мог. Мне приходилось ездить в села за десятки километров и там выменивать вещи на хлеб. Оккупированные мы не жили – отживали…» [11].

У 2011 році у Донецьку вийшла збірка спогадів під назвою «Мы дети войны» [12]. Назва говорить сама за себе. В збірці вміщені розповіді «останніх живих свідків» Великої Вітчизняної війни, які пережили тяжкі випробування: окупацію, холод та голод. Серед спогадів такого роду особливе місце посідають юнацькі враження від першого кохання, щирої дружби: «В 1942 году я познакомилась с Борисом в клубе поселка ш. №8 «Чулковка» на танцах, молодежь собиралась там каждый вечер. Борис пригласил меня танцевать и так зав’язалась у нас дружба. Однажды он попросил меня чаще встречаться в моей квартире, покрутить пластинки на патефоне, потанцевать» (Спогади жени Бориса Орлова (учасника підпільної організації) Купетас Надії Федорівни) [13].

Ще одна публікація присвячена спогадам дітей війни вийшла у 2011 році в Артемівську. «Восемнадцатилетние навеки» – це збірка розповідей про дитинство, підпільну діяльність, бойові дії уродженців міста Часов Яр [14]. На її сторінках можна знайти відомості про голодне дитинство, тяжку працю, скрутні умови життя: «Мы приехали в Коптевку и жили все в кукурузе. Воды не было, мы умывались арбузами: рядом с кукурузой была бахча… Ранней весной ходили на поле собирать гнилую мерзлую картошку и делали из нее крахмал. Когда сильно хотелось есть, то ели подснежники, они сладковаты на вкус. Помню, что мальчики вылавливали на полях сусликов» (Зі слів Марусова Олександра Івановича) [15].

До документів, безпосередньо занурених у повсякденність, відносять листи. У них, зазвичай, йдеться про суто особисте, але також «проговорюється» епоха, її специфіка, атмосфера. Листи часів війни це джерело перш за все для вивчення питань людських стосунків у важких умовах війни.

Взагалі весь масив листів можна розподілити на декілька груп.

Найбільша група джерел це листи з фронту. Вони написані уродженцями або мешканцями Донбасу, що воювали на різних фронтах, та учасниками оборони чи визволення області. Автори листів різні люди: це кадрові офіцери і рядові червоноармійці, робітники і колгоспники, представники інтелігенції; це люди вже літнього віку і безвусі юнаки.

Наприклад листи Гусенка Павла Яковича своїм батькам. Вони надзвичайно хвилюючі, ласкаві і ніжні. У пеклі війни він не забув про день народження матері, вітає її листівкою, пише їй гарне побажання і дуже перепрошує, що не може привітати їх так, як робив раніше [16].

Листи коханим – неможливо зрівняти ні з чим. Написані під розриви артилерійських снарядів і авіаційних бомб, у заметіль і спеку, вони сповнені великим почуттям кохання і турботи до наречених, дружин. Кохання надихало на героїзм, дарувало мужність і сили, терпіння перенести тягар війни [17].

Це перш за все листи учасника форсування Дніпра біля села Військове Михайла Величая дружині Ніні Павлівні. В найтяжчі хвилини смертельної небезпеки він пам’ятав про свою кохану. І про це яскраво свідчать його листи, які з першого і до останнього рядка сповнені ніжної пристрасті, щирої любові до дорогої людини, до рідної землі, впевненості у близьку перемогу. В одному з листів є такі рядки:

«Спасибі Нінусік, моя чарівна, за милі, теплі твої листи, які зігрівають моє серце ... Твої ласкаві слова надихають на ще більші подвиги в боротьбі з німецькими варварами ...

Скоро два роки, як я не бачу тебе, моя ти кохана. Якби ти знала, як моє серце б'ється про тебе. Немає тієї хвилини і години, щоб я не бачив тебе перед собою.! » [18].

Друга група – листи на фронт. Майже в кожній родині були фронтовики, за яких уболівали, і в листах висловлювали добрі побажання, надихали на подвиги, і в той же час благали берегти себе і скоріше повертатися з перемогою, а про тилове життя писали побіжно. Таких листів було багато, але збереглося дуже мало.

Третя група - листи партизан, підпільників, написані на окупованій ворогом території. Треба зазначити, що їх дуже мало. Тому ті, що збереглися, особливо цінні. Це листи членів підпільної комсомольської організації міста Донецьк, зокрема  С. Г. Матьокіна дружині та дітям:

«Шура, я хотів би розповісти тобі про багато що таке, що не є особистою справою. У мене мало надій побачити вас, тому що розумію, що ви не можете відвідувати мене. У неділю передай для мене тютюн, але тільки через вікно, інакше - не треба. Завтра дам тобі розклад і адреси, за якими треба йти і збирати зерно. Привіт всім, будьте здорові. Поцілунок дітей. 

... Залиш всі турботи про мене. Займися пристроєм свого життя. Я людина вже приречений. Передач не носи. Чи не відривай крихти від себе. Я для розстрілу і так хорош ...! » [19].

Листи С. Г. Матьокіна написані на клаптиках паперу, в який його дружина загортали пляшку з квасом; пляшку вона приносила до в'язниці і потім забирала її. Іншу частину своїх передсмертних записок засуджений на смерть викинув на узбіччя дороги в момент, коли його вели на роботу. Його дружина йшла за ним на деякій відстані і підібрала записки.

Четверта група – листи, листівки вивезених на каторжні роботи до Німеччини [20]. Радянським громадянам дозволялося писати рідним, але головним чином на поштових листівках. Вони всі дуже схожі одна на одну. Писати правду не ризикували, бо листи проходили жорстоку цензуру. Тому писали, що живуть добре, що їм обіцяють через декілька місяців відпустити «до хати». Кожний з таких листів має хоч яку-небудь інформацію про умови життя і праці, певні подробиці про побут наших людей та взаємовідносини між ними і господарями [21].

Окрема група – листи німецьких солдатів, які були направлені на службу в Сталіно. За допомогою цих листів можна порівняти повсякденне життя населення Донецька з умовами проживання окупаційної влади. Так, наприклад, до нас дійшли листи Вальтера Міхеля, німецького солдата, який в період операції «Скачек», був направлений у місто Сталіно, де працював по ремонту літаків Хенкель-111 [22]. Перебував у місті до кінця червня 43 року. Відступав з німецькою армією, поки не пропав безвісти під Кенігсбергом в березні 1945 року. Його листи містять дуже багато інформації про життя в окупованому Сталіно: «…Можно сходить в ресторан, но очень дорого. Еще для солдат есть три кинотеатра, кабаре, театр и опера. Хорошо обустроенный цент города. В первый день я был с приятелями в Солдатском клубе, там выступали хор и балет. Вечером мы были в варьете «Пестрая сцена», где выступала группа K.D.F. Играли «Цыганскую любовь» Франца Лехара.  Следующим вечером я посетил оперу, давали "Цыганского барона" Иоганна Штрауса. Я поражен чудесному оформлению сцены и роскошным костюмам. Все здание театра внутри и снаружи красиво оформлено. Сцена большая и вращается. В целом исполнители, певцы и музыканты играли очень хорошо. Жалко только, что почти все говорят и поют на украинском языке. Театр безусловно можно сравниться с наилучшими театрами Германии....» [23].

Отже, листи – це своєрідні джерела історичної пам’яті, що відкривають нові виміри минулих трагедій. Листування допомагає досліднику відчути людину «зсередини».

Таким чином, історія повсякденного життя може бути реконструйована на основі широкого кола наративних джерел різноманітного походження і збереження. Цей напрям вносить нові імпульси в історичну науку, спонукає по-новому бачити і розуміти історію. Документи особового походження постійно піддаються критиці, але, не дивлячись на суб’єктивність даного виду джерел, вони представляють великий інтерес для дослідника історії повсякденності.

Джерела та література:

1.      Васильєв А. Роздуми про час і про себе: Повість. Розповіді. Вірші / А. Васильєв. - Донецьк: «Ноулідж», 2010. - 520 с.

2.      Пам'ять. Спогади працівників Донецького національного університету про Велику Вітчизняну війну 1941-1945 роки: вибране / Редкол .: В. І. Подмарков В. І. та ін.; упоряд .: А. Н. Бут, В. І. Подмарков, В. І. Шабельников; Профспілковий комітет працівників Донецького нац. ун-ту; Рада ветеранів Донецького нац. ун-ту. - Донецьк: Юго-Восток, 2011. - 317 с.

3.      Гроссман В. С. Життя і доля: Роман / В. С. Гроссман. - М .: Радянський письменник, 1989. - 672 с.

4. Гроссман В. С. За справедливість: Роман / В. С. Гроссман. - М.: Радянський письменник, 1989. - 688 с.

5.      Пам'ять. Спогади працівників Донецького національного університету про Велику Вітчизняну війну 1941-1945 роки: вибране / Редкол .: В. І. Подмарков В. І. та ін.; упоряд .: А. Н. Бут, В. І. Подмарков, В. І. Шабельников; Профспілковий комітет працівників Донецького нац. ун-ту; Рада ветеранів Донецького нац. ун-ту. - Донецьк: Юго-Восток, 2011. - С. 215.

6.      Відгукніться, врятовані! Агенство єврейських новин. [ Елекронній   ресурс ]. - Режим доступу : http: //www.aen.ru/index.php? page = article & article_id = 494 & category = sketches.

7.      Життя в окупованому Сталіно за спогадами Лаури Шовкуненко. Агенство єврейських новин. [Елекронній  ресурс]. - Доступний з: http : // www . aen . ru / index . php ? page = article & article _ id = 494 & category = sketches .

8.      Кичик А. Г. Чи не холоне пам'яті слід: спогади / А. Г. Кичик. - Донецьк: Регіон, 2002. - 266 с.

9. Там само. - С. 121.

10.   Держархів Донецької області  ( ДАДО). – Ф.Р. – 2258. 

11. DADO. - FR - 2258. - Оп. 1 - Spr. 1 - 314 ковчег.

12.    Даньков А. К. Ми - діти військового часу. Спогади / А. К. Даньков, З. І. Запрощенко. - Донецьк: ТОВ «Видавничо-поліграфічне підприємство« Промінь », 2011. - 336 с.

13. Там само. - С. 315.

14.    Вісімнадцятирічні навіки: Збірник спогадів / наук. ред.-упоряд. С. І. Татарінов. - Артемівськ: Промінь, 2001. - 80 с.

15. Там само. - С. 44.

16. DADO. - FR - 3962. - Оп. 9 - Spr. 1362 - 15 ковчег.

17.    Тажідінова І. «А писати їм треба обов'язково про кохання» / І. Тажідінова // Батьківщина. - 2012. - № 3. - С. 85. 

18.    Листи з фронтів Великої Вітчизняної в Сталіно. [Елекронній  ресурс]. - Доступний з: http : // infodon . org . ua / stalino / 602.

19.    Листи М. Г. Матекіна дружині і дітям. [Елекронній  ресурс]. - Доступний з: http : // molodguard . ru / heroes 57-19. htm .

20. DADO. - FR - 1988th

21. DADO. - FR - 1988 - Op. 1 - Spr. 11511, 7900, 3211, 11,062th

22.    Листи німецького солдата про Сталіно.  [Елекронній  ресурс]. - Доступний з: http : // infodon . org . ua / stalino / 585.

23.    Там тільки .